Черкаський Інститут Міста

Все вирішили за нас? Як лікувати набуту безпорадність

Як часто ви чуєте або говорите фрази на зразок:

  • За нас вже все вирішили
  • Від нас нічого не залежить
  • Та там всі продажні/куплені, можна навіть не пробувати
  • А що ж я можу зробити?
  • Не висовуйся, буде тільки гірше
  • Ініціатива карається
  • Я не можу нічого зробити

Це все прояви набутої безпорадності. Її ще називають синдромом навченої безпомічності або депресією Селігмана.

Набута безпорадність — це упередження, переконання людини, що вона не контролює проблемну ситуацію, а значить не здатна її уникнути чи виправити. А отже схильна просто здатися і «прийняти долю». Безпорадність спричиняють не самі по собі неприємні події, а досвід неконтрольованості цих подій. Наслідком такого упередження стає те, що людина перестає робити спроби змінити своє становище, своє життя на краще навіть коли можливості для цього є.

Експеримент, завдяки якому вперше виявили і описали цей синдром, був проведений Мартіном Селігманом та Стівеном Майєром на двох групах собак, які піддавалися ударам електричним струмом. Перша група могла уникнути цього, натиснувши носом на спеціальну панель, друга — не мала такої можливості. Друга частина експерименту передбачала, що обидві групи собак поміщали у великий ящик з двома камерами. Перестрибнувши через перегородку, собака могла втекти від електрошоку. Саме так робили собаки першої групи, які до цього могли контролювати удар струмом. Собаки із другої групи, основуючись на попередньому досвіді, навіть не намагалися втекти.

Набута безпорадність може бути сформована особистим досвідом або навіяна.

Які життєві випробування дають нам відчуття безпорадності

Напевно, найсильніше впливає на формування відчуття безпорадності домашнє насилля. Фізичне чи психологічне. Дитина повністю залежна від своїх батьків, тому зазвичай вона не протестує проти домашнього насилля. Вона все одно любить і навіть виправдовує своїх батьків. І ось ця неспроможність врятувати себе може потім переноситись у взаємодію з іншими людьми. Особливо з людьми, від яких ми залежимо, які мають над нами владу.

Один із проявів психологічного насилля може звучати так: «Як я сказав, так і буде» або «Не будеш слухатися — пожалкуєш». Дитина опиняється у безвихідній ситуації та вимушена підкоритися владі. З роками влада змінюється (вчителі, керівники на роботі), а патерн «безвиході» залишається.

Була у когось з вас установка «Вчитель завжди правий»? Це ж про те саме: звикай бути безпомічним перед вчителем.

Хто і як нам навіює безпорадність

Якщо нам пощастило не сформувати безпорадність особистим досвідом, нам її можуть вселити. Різні канали мовлення, думка одна — безкарність злочинців через корумпованість правоохоронців. Такі історії ми чуємо з телевізора, читаємо у Фейсбуці та слухаємо від знайомих. Вони, так чи інакше, постійно лунають десь на фоні. І виникає цілком логічне питання: «Навіщо намагатися притягти когось до відповідальності, якщо він все одно відкупиться»? Це і є проявом набутої безпорадності.

Це формує поведінку людини в різних сферах, зокрема в суспільстві. Наприклад, я не довіряю представникам влади та не підтримую їх рішення, але буду терпіти, бо вважаю, що нездатний на це повпливати. А всі мої спроби обов’язково будуть марними або навіть я можу створити собі якісь проблеми. Їм така наша безпорадність вигідна.

Далі безпорадність закріплюється у світогляді людей. А несправедливість та безкарність вважаються невідворотною нормою, до якої треба пристосовуватися. Як наслідок, набута соціальна безпорадність. А небезпечна вона тим, що породжує цинізм, неконтрольовану агресію, неможливість співпраці з іншими, неконструктивну насильницьку комунікацію.

Що робити

Що робити, якщо ви, читаючи цей матеріал, впізнали себе. Можливо, вам захочеться посперечатися з нами, заперечити правильність наших висновків, якось виправдати себе. Це нормальна захисна реакція. Головне, до чого ми закликаємо, будьте до себе поблажливими. Не варто займатися самоприниженням. Якщо ви хочете щось із цим робити, якщо ви хочете поміняти в собі цю рису, — спробуйте наступного разу, коли ви зловите себе на вираженні безпомічності, задати собі декілька перевірочних запитань:

  • Я точно не можу нічого зробити?
  • Я не занадто рано здаюсь?
  • Є ще якісь варіанти вирішення моєї проблеми, які я ще не пробував/не пробувала, не думав/не думала?
  • До кого я можу звернутися за допомогою, замість того, щоб слухати людей, які переконують мене в безвихідності моєї ситуації?

Що робити якщо хтось у вашому оточенні озвучує свою безпомічність. По-перше, не намагайтесь виправити усіх людей навколо. Скоріше за все людям це не сподобається. Особливо, якщо агресивно тицяти їх носом у їхню недосконалість. Більшість з нас в тих чи інших життєвих ситуаціях здається раніше, ніж варто. Тому краще все ж зосередитись на самовдосконаленні. По-друге, якщо все ж вирішили допомогти людині вибратися зі скрутної ситуації, де вона демонструє безпорадність — спробуйте не повчати. Це буде непросто, бо ми звикли до повчань в наш бік і часто не знаємо більш доброго способу вказати на помилки. Спробуйте задавати запитання, на зразок тих, що ми навели вище. Вони допоможуть людині самостійно пошукати способи вирішення проблеми. А для початку — взагалі запитайте, чи потрібна людині допомога. І постарайтесь уникнути ситуації, коли доросла людина перекладає на вас відповідальність за свої проблеми. Таке теж може траплятися, коли люди з набутою безпорадністю зустрічають когось, хто ладен стати їхнім рятівником. Зазвичай це закінчується тим, що винуватими в усіх наступних проблемах такої людини будете саме ви. Не ведіться.

Автори: Єлизавета Буханець, Іван Подолян

Поділитися:

Facebook
Twitter
Pinterest
LinkedIn

Про Автора:

За хештегом

Схожі публікації