Надто часто ми чуємо заповітне бажання кожного українця: «росію треба перемогти», значно ж рідше ми запитуємо себе, наскільки добре ми знаємо того, кого прагнемо перемогти. Війна відверто показала, як чисельність армії, запаси зброї та економічні ресурси демонструють силу держави. А от як виміряти логіку її рішень, спосіб мислення, стратегічні інтереси? Легко потрапити у пастку з власних ілюзій, знецінюючи дії супротивника та вважаючи їх недоречними. Найдорожче у війнах саме недооцінка. У війні знання ніколи не є другорядним ресурсом. Саме вони визначають не лише те, як держава оцінює ризики, а й те, чи здатна вона їх передбачити. Тож одна з найвідоміших тез Сунь-цзи – «знай свого ворога і знай себе» – навряд чи колись втратить свою актуальність. І тут мова не про захоплення противником і не про виправдання. Йдеться про інтелектуальну перевагу, без якої неможлива жодна довгострокова стратегія безпеки. Тож сьогодні поговоримо про те, чому власне ми маємо ґрунтовно вивчати ворога.
Ґрунт для війни, який готували роками
Для України ця думка звучить особливо гостро. Після здобуття незалежності російський вплив тривалий час залишався настільки звичним, що часто сприймався як природне тло політичного й культурного життя. Ми поволі вивільнялись з імперської тіні, відвойовуючи власний голос, власну памʼять і право називати речі своїми іменами, та, відмовляючись від їхньої «оптики», так і не виробили власної. Чи не тому повномасштабне вторгнення стало для багатьох своєрідним шоком? В переважній більшості ми виявилися не готовими не лише до масштабу агресії, а й до тієї картини світу, яку росія вибудовувала роками: до її риторики, історичних міфів й зрештою суспільного ставлення до українців. Усе це десятиліттями формувалося в політичному, академічному й культурному просторі росії, натомість нам було легше це сприймати як фоновий шум, а не як предмет системного аналізу.
Тож сьогодні дедалі частіше постає питання про розвиток російських студій в Україні. Для багатьох воно досі звучить неоднозначно. Чи не означає це повернення до російського культурного простору? Чи не створює ризик нової русифікації? Чи доречно взагалі досліджувати країну, яка веде проти України війну? Ці сумніви зрозумілі. Проте вони виникають лише доти, доки дослідження плутають із захопленням, а аналіз – із наслідуванням.
Про що ж насправді російські студії?
Аж ніяк не про росію. Вони перш за все про Україну. Про її здатність виробляти власне знання, ухвалювати рішення на основі власної аналітики й більше не залежати від чужих інтерпретацій. Якщо армія захищає державний кордон, то гуманітарне знання захищає державу від інтелектуальної несподіванки. Саме тому вироблення власного знання про державу-агресора слід розглядати не як академічну нішу, а як один із елементів національної безпеки.
Світова практика переконує, що цей підхід не є винятком. Держави, які стикаються з тривалими безпековими викликами, майже завжди формують власні школи дослідження країн, від яких йде пряма загроза. Показовим є досвід США, де совєтологія свого часу стала не просто черговою університетською дисципліною, а вдалим інструментом національної безпеки. Вивчення СРСР не було самоціллю, натомість це дало змогу зрозуміти логіку, передбачити кроки й, врешті-решт, приймати рішення на основі знання, а не припущень.
Та, зрештою, важливим є не що ми досліджуємо, а як ми це робимо. Відповідь сформулював американський антрополог Кліффорд Гірц. Він запропонував принцип thick description (насиченого опису), згідно з яким дослідник має спочатку зрозуміти внутрішню логіку культури, її символи й механізми, а вже потім давати їм оцінку. Йдеться не про співчуття чи виправдання, а про точність аналізу. Неможливо ефективно протидіяти тому, чого не розумієш.
Схожу думку розвиває Едвард Саїд у праці Orientalism. Він показує, що знання ніколи не буває нейтральним. Спосіб, у який ми описуємо іншого, неминуче формує і наш погляд на нього. Для українців це означає, що ми маємо навчитись пояснювати росію власними словами, а не її ж інтерпретаціями, бо саме в цьому полягає справжня суть деколонізації.
Український публіцист та політолог Микола Рябчук пропонує подивитися на цю проблему ширше. Аналізуючи токсичність імперського знання, він показує, що поява кордонів не передбачає зникнення ідеології. Карти, історичні схеми, поняття і, зрештою, мова можуть ще довго залишатись інструментами її впливу.
Досвід інших країн
Цей принцип давно став нормою для держав, що живуть поруч із постійною загрозою. Ізраїль десятиліттями інвестує в дослідження арабського світу, поєднуючи академічний аналіз із практичними потребами безпеки. Йдеться не про культурну інтеграцію, а про здатність розуміти політичні процеси в регіоні ще до того, як вони перетворяться на кризу. Аналогічний підхід демонструє Тайвань, де системне вивчення Китаю є не факультативною дисципліною, а одним із елементів, без якого держава вже не може функціонувати у повній мірі. Аналітичні центри досліджують не лише військові аспекти, а й політичні, економічні, інформаційні та суспільні процеси, розглядаючи знання як ресурс довгострокової безпеки.
Україна опинилась перед тим самим викликом, однак в значно складніших умовах. Якщо вищезгадані держави займались дослідницькими процесами до масштабних конфліктів, то ми це робимо в момент ескалації, що вкотре демонструє важливість знання не як ефемерного інтересу, а як одного із інструментів безпеки.
Що ворог вивчив про нас?
Будь-яка війна схожа на айсберг. Ми бачимо лише ту частину, що здіймається над водою. Значно небезпечніше приховано, адже роки досліджень, аналітики, підготовки рідко коли стають помітними. Ще з початку конституційної незалежності України російські стратегічні інститути системно аналізували українську історію, мовну політику, регіональні відмінності, політичні еліти і, що найголовніше, суспільні настрої. І це не залишилось на рівні абстрактного знання, а стало справжнім інструментом.
Аналізуючи наукові праці російських дослідників, можна простежити, що ще до 2022 року Революцію Гідності називали «державним переворотом», анексію Криму пояснювали захистом національних інтересів, а поняття «русского мира» поступово переставало бути лише ідеологічною конструкцією, перетворюючись на систему, яка пояснювала й виправдовувала російську експансію. Коли почалася повномасштабна війна, усі ці тези вже були давно готовими. Спочатку зʼявилось виправдання війни, а лише потім танки і ракети.
Чи вивчаємо ми ворога зараз?
Сьогодні можна спостерігати за розвитком поодиноких центрів дослідження. Зокрема, Український інститут у своєму доробку має матеріали про деколонізацію, що пропонує переосмислення російської культури не як «великої класики», а як інструменту впливу та пропаганди. Автори звертають увагу, що представники тамтешньої інтелігенції формують спосіб бачити світ ще до того, як ця картинка почне оживати. Цикл подкастів від UkraineWorld також піддає аналізу культурні витоки дезінформації, міфів тощо. Це дозволяє побачити не лише те, що говорить Росія, а й чому вона говорить саме так.
В національному університеті “Києво-Могилянська академія” у 2025 році запустили сертифікаційну програму “Російські студії” та однойменну магістерську програму. Таку освітньо-аналітичну ініціативу заклад реалізовує у співпраці з ГУР МО України, тож вже можемо говорити про її стратегічне значення.
Бо ж окремих ініціатив недостатньо. Якщо Україна й справді хоче перестати наздоганяти події, а почати їх випереджати, вона має навчитись досліджувати не вже зроблені кроки, а зрозуміти, що їх породжує. Дати відповідь на питання, чому вкотре противник робить саме цей вибір. Тож це не заняття для окремої групи ентузіастів, російські студії не мають набувати форми уривків, а поступово ставати частиною державної стратегії, отримуючи належне інвестування, не епізодично, а системно.
Справжня незалежність починається не з того, від чого ми відмовились, чиї пути скинули, а з того, що змогли створити натомість. Тож маємо обрати, що лишимо натомість після цієї боротьби: порожнечу на місці відкинутих імперських наративів чи власну традицію мислення?
