«Під чужими прапорами, під чужими режимами
Україна нерідко виконувала свої націєтворчі задачі».
Віра Агеєва
Українську історію часто розповідають як послідовність утрачених можливостей: ліквідованих автономій, програних воєн, забороненої мови, знищених еліт і невдалих спроб відновити державність. Такий погляд має підстави, але він неповний. Він залишає українців переважно в ролі жертв обставин і майже не пояснює, звідки в 1991 році взялася політична нація, здатна проголосити незалежність, а згодом — захищати її.
Фраза Віри Агеєвої пропонує іншу оптику. Протягом століть Україна не просто перебувала під владою чужих держав. Вона накопичувала досвід, виробляла власну мову культури й політики, створювала інституції та формувала еліти — навіть тоді, коли мусила робити це в чужих мундирах, чужих університетах, парламентах і адміністраціях. Імперії прагнули використати українські людські та природні ресурси для себе, але не могли повністю контролювати наслідки цього використання. Частина досвіду, здобутого на чужій службі, рано чи пізно поверталася до українського суспільства.
Націєтворення без держави
Власна держава є одним із найпотужніших інструментів формування нації. Вона встановлює кордони, організовує освіту, створює спільний інформаційний простір, підтримує мову та закріплює історичну пам’ять. Українці тривалий час не мали такого інструменту або володіли ним лише частково й недовго. Їхні землі входили до складу Речі Посполитої, Російської та Австро-Угорської імперій, а згодом — Радянського Союзу.
Однак відсутність державності не означала відсутності історичної дії. Нація могла формуватися через церкву, громаду, військо, літературу, освіту, кооперативний рух і політичні партії. Навіть репресивні заходи чужої влади іноді спричиняли протилежний ефект: заборона мови підкреслювала її політичне значення, переслідування культурних діячів доводило самобутність української культури, а ліквідація автономії зберігала пам’ять про неї як про втрачену норму.
Козацтво: чужий кордон як простір свободи
Українське козацтво сформувалося на прикордонні кількох політичних світів — Речі Посполитої, Московського царства, Кримського ханства та Османської імперії. Спочатку козаки могли служити різним володарям, брати участь у їхніх війнах і діяти в межах чужих політичних систем. Проте з часом козацьке військо перетворилося на окрему суспільну силу з власним устроєм, виборною традицією, дипломатією та уявленням про права.
Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, що почалася 1648 року, дала початок Гетьманщині — державі з власною адміністрацією, судочинством, фінансами, дипломатією та військом. Іван Виговський у Гадяцькому договорі 1658 року намагався закріпити для українських земель статус окремого Великого князівства Руського у федерації з Польщею та Литвою. А Пилип Орлик у 1710 році уклав «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» — один із ранніх європейських конституційних документів, який обмежував владу гетьмана й визначав права козацької спільноти.
Автономія Гетьманщини була неповною та залежною від мінливих союзів і зовнішніх сил, але саме тут закріпився досвід власного врядування. Навіть після остаточної ліквідації гетьманства 1764 року й зруйнування Запорозької Січі 1775 року, пам’ять про козацькі права залишалася важливою частиною української політичної традиції.
Інакше кажучи, люди, які спочатку могли воювати під прапорами сусідніх держав, поступово створили власний прапор і власну політичну мову.
Імперська освіта проти імперського задуму
У Російській імперії українську самобутність послідовно обмежували.Валуєвський циркуляр 1863 року заборонив значну частину українських релігійних і навчальних видань, а Емський указ 1876 року ще більше обмежив друк, ввезення книжок, публічні читання та театральні вистави українською. Ці заходи мали переконати суспільство, що окремої української культури й політичної перспективи не існує.
Водночас імперська модернізація створювала університети, бюрократію, видавничу справу й новий прошарок освічених людей. Саме в імперському середовищі народжувався модерний український культурний рух. Видання «Енеїди» Івана Котляревського 1798 року традиційно вважають початком нової української літератури, а «Кобзар» Тараса Шевченка, уперше виданий 1840 року в Санкт-Петербурзі, перетворив народну мову на мову високої поезії та національного самоусвідомлення. У 1845–1847 роках Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та їхні однодумці утворили Кирило-Мефодіївське братство — одну з перших українських політичних організацій модерної доби.
У другій половині XIX століття Михайло Драгоманов поєднав українську справу з ідеями політичної свободи й європейського федералізму, а Леся Українка довела, що українська мова здатна говорити про універсальні філософські та політичні теми. Історики, письменники й етнографи, навчені в імперських установах, застосовували професійні методи для відкриття тієї України, існування якої імперія заперечувала
Тут і проявляється парадокс Агеєвої: чужа система готувала фахівців для власних потреб, але частина з них ставала творцями української культури. Освіта, призначена для інтеграції в імперію, давала інструменти для інтелектуального опору їй.
Галичина: школа політичної організації
Інші можливості відкривалися перед українцями в Австро-Угорщині. Ця імперія також не була українською державою і не діяла з альтруїстичних міркувань. Проте її правове та парламентське середовище залишало більше простору для легальної громадської активності.
У Галичині культурне відродження почалося задовго до появи масових партій. «Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — видала 1837 року альманах «Русалка Дністровая» живою народною мовою. Під час революції 1848 року у Львові виникла Головна Руська Рада — перша легальна українська політична організація в Галичині. Вона почала видавати «Зорю Галицьку», першу українськомовну газету краю.
У 1868 році було засновано «Просвіту», яка створювала читальні, бібліотеки та освітні осередки. 1873 року постало Літературне товариство імені Шевченка, перетворене 1892 року на Наукове товариство імені Шевченка — фактично неофіційну українську академію наук. Після переїзду до Львова 1894 року Михайло Грушевський очолив масштабну роботу з написання історії України як окремого історичного процесу. Іван Франко поєднував літературу, науку, журналістику й політичну організацію, а митрополит Андрей Шептицький підтримував українську освіту, культуру та громадські установи.
Українці брали участь у виборах, створювали кооперативи й політичні партії, училися вести кампанії, домовлятися та представляти інтереси громади. Отже, австрійські закони й парламентські процедури, створені не для української незалежності, стали школою української політики. Коли імперія розпалася, уже існували люди та інституції, спроможні сформулювати власний державний проєкт.
Чужі мундири і українські армії
Особливо драматично ця закономірність виявилася під час Першої світової війни. Українці Російської та Австро-Угорської імперій опинилися по різні боки фронту й часто були змушені воювати одні проти одних. Це була трагедія народу, розділеного чужими кордонами.
Проте війна дала сотням тисяч людей військовий досвід, навички командування, логістики та організації. У 1914 році в австро-угорській армії було створено легіон Українських січових стрільців, який став школою майбутніх українських військових кадрів. Після падіння імперій ці знання стали потрібними українським державним утворенням 1917–1921 років. Армії Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки не виникли з нічого: їх створювали люди, які ще недавно носили імперські однострої.
У березні 1917 року в Києві виникла Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Її Четвертий універсал 22 січня 1918 року проголосив незалежність Української Народної Республіки. Володимир Винниченко працював над політичними основами нової держави, Симон Петлюра став одним із керівників її війська, а Євген Коновалець — командиром формації Січових стрільців. На заході Євген Петрушевич очолив Західноукраїнську Народну Республіку. 22 січня 1919 року в Києві проголосили Акт Злуки УНР і ЗУНР, закріпивши ідею соборності українських земель.
Українська революція зазнала поразки, але залишила політичний словник, символи, дипломатичний і військовий досвід та пам’ять про власну республіку. Досвід короткої державності пережив саму державу й був успадкований наступними поколіннями.
Радянська модернізація та її кривава ціна
Найскладніше застосувати тезу про націєтворення до радянської доби. СРСР здійснив проти українців масові репресії, організував Голодомор, знищив значну частину культурної та політичної еліти, переслідував незалежну думку й проводив русифікацію. Тому розмова про модернізаційні наслідки радянського періоду не повинна перетворюватися на виправдання режиму.
І все ж історичний парадокс існує. У межах Радянського Союзу Україна мала визначені адміністративні кордони, столицю, урядові установи, систему масової освіти та формальний статус союзної республіки. Політика українізації 1920-х років, яку серед інших проводив нарком освіти Микола Скрипник, розширила присутність української мови в освіті, пресі й державному апараті. Саме тоді творили Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров та інші представники покоління, пізніше названого Розстріляним відродженням. Наприкінці 1920-х — у 1930-х роках цей розвиток було згорнуто репресіями, а значну частину культурної еліти фізично знищено.
Однак традиція спротиву не зникла. У 1960–1980-х роках її продовжили шістдесятники й дисиденти: Василь Стус, Алла Горська, Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко та інші. Створена 1976 року Українська Гельсінська група використовувала навіть формально визнані СРСР міжнародні зобов’язання з прав людини, щоб документувати переслідування і захищати право України на політичну та культурну свободу
Радянська влада намагалася створити контрольовану версію української ідентичності — регіональну за формою, але підпорядковану Москві за змістом. Проте навіть формальна республіканська оболонка мала непередбачуваний наслідок. У 1991 році вона стала юридичною та територіальною основою незалежної держави. Те, що мало зміцнювати союзну імперію, було використано для виходу з неї.
Від успадкованої держави до власної
Незалежність 1991 року також не завершила націєтворення автоматично. областями. 24 серпня Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності, одним з авторів якого був колишній політв’язень Левко Лук’яненко. На референдумі 1 грудня незалежність підтримали 90,32% учасників голосування — 28 804 071 людина. «Так» перемогло в усіх 27 адміністративних регіонах, включно з Кримом, Донецькою та Луганською областями. Це продемонструвало, що незалежність була не рішенням вузької політичної еліти, а загальнонаціональним вибором.
Україна отримала кордони, інституції, армію та міжнародне визнання, але значна частина державного апарату, культурного простору й суспільних звичок залишалася радянською. Потрібно було не лише проголосити державу, а й зробити її справді українською — демократичною, політично самостійною та відповідальною перед громадянами.
Майдани, волонтерський рух, розвиток громадянського суспільства й опір російській агресії стали етапами цього перетворення. Особливо після 2014 року, а згодом після початку повномасштабного вторгнення, мільйони людей переосмислили ставлення до мови, історії, культури та політичної належності. Росія розраховувала, що війна доведе штучність української нації. Натомість вона прискорила її консолідацію.
Цей процес також спирається на досвід, здобутий у контакті з іншими системами. Українські військові опановують стандарти союзників, громадські організації використовують міжнародні практики, а суспільство співвідносить власне майбутнє з європейською політичною традицією. Але принципова відмінність полягає в тому, що тепер запозичений досвід служить не чужій імперії, а власній демократичній державі.
Привласнити досвід, не виправдовуючи поневолення
Фраза Віри Агеєвої не закликає бути вдячними імперіям. Вона нагадує про суб’єктність українців. Чужі режими намагалися асимілювати, використати або підпорядкувати Україну. Проте українське суспільство уміло перетворювати навіть несприятливі обставини на матеріал для власного розвитку.
Під чужими прапорами українці здобували військовий досвід. У чужих університетах вони вчилися описувати власну культуру. У чужих парламентах — представляти інтереси своєї громади. У межах нав’язаних адміністративних кордонів — зберігати уявлення про територіальну цілісність. А під тиском заборон і репресій — усвідомлювати, що мова, пам’ять і культура є не другорядними ознаками, а умовами політичного існування.
Українська історія тому є не лише історією поневолення. Це історія тривалого привласнення досвіду: здатності брати інструменти, створені чужими системами, і повертати їх проти логіки підпорядкування. Імперії визначали обставини, але не змогли остаточно визначити результат.
Сьогодні Україна вже не мусить виконувати свої націєтворчі завдання під чужими прапорами. Вона робить це під власним — і саме тому досвід попередніх століть важливо бачити не як низку темних пауз між короткими періодами державності, а як безперервну, хоча й суперечливу роботу зі створення себе.
