Проблема, яку я хочу розглянути, полягає в тому, що політику досі намагаються описувати однією пласкою шкалою від «лівих» до «правих». І в публічних дискусіях українці схильні миттєво чіпляти один одному ярлики типу «ліваки» або «нацики». На цій шкалі нас ніби змушують обрати для себе і для України в цілому одну конкретну точку. Але у цьому матеріалі, який став першою частиною великого дослідження про ідеологію, ви зможете знайти для себе відповідь, суспільні моделі яких країн найкраще відповідають вашим переконанням.
Насправді ваша ідеологічна політична позиція відповідає щонайменше на чотири різні питання:
- Як мають розподілятися ресурси між державою, бізнесом і громадянами?
- Наскільки швидко суспільство має змінювати свої норми?
- Якими правилами повинна бути обмежена влада?
- Скільки самостійності держава готова обміняти на участь у міжнародних союзах?
Відповіді на одні питання не залежать (або майже не залежать) від відповідей на інші. Економічно права людина може бути соціально прогресивною. Прихильник сильної соціальної держави може залишатися культурним консерватором. Національно орієнтований політик може бути переконаним демократом, а прихильник міжнародної інтеграції — підтримувати централізацію влади.
Ви цілком можете одночасно підтримувати приватне підприємництво, безкоштовну освіту, традиційну родину, вступ України до Європейського Союзу, незалежні суди та сильну армію. І у цьому немає суперечності. Нижче ми продемонструємо, що усі без виключення комбінації поглядів мали та мають втілення в країнах світу.
І тому замість пошуку одного ярлика ми з вами складемо ваш чотиривимірний політичний профіль та визначимо найближчі для вас суспільні системи.
Що таке ідеологія?
Ідеологія — це система принципів, за допомогою якої ми визначаємо, що вважати справедливим, кому мають належати ресурси, яку нерівність можна вважати прийнятною, які права не може порушувати навіть більшість, наскільки сильними мають бути держава та її керівники, що важливіше: свобода, рівність, порядок, традиції чи безпека, кого людина вважає членом своєї політичної спільноти.
Однак тут варто розрізняти чотири речі.
Цінності — це базові переконання, такі як свобода, рівність, порядок, солідарність, відповідальність, традиція.
Ідеологія поєднує ці цінності в систему і визначає, що робити, коли вони конфліктують.
Політична програма перетворює ідеологію на конкретні рішення щодо податків, освіти, оборони, транспорту чи соціального захисту.
Політичний режим визначає, хто ухвалює рішення, як змінюється влада і наскільки вона обмежена законом.
Через це одна країна може мати ринкову економіку, традиційне суспільство і демократичний режим, а інша — таку саму економічну та культурну орієнтацію, але авторитарне правління.
Чотири виміри політичних переконань
1. Економічна політика: ліва — права
Економічна вісь відповідає на питання, хто має переважно розподіляти ресурси: ринок чи держава?
Ліва економічна орієнтація передбачає, що ринок створює не лише добробут, а й нерівність, монополії та нерівний доступ до можливостей. Тому держава повинна коригувати його результати.
Типові ознаки:
- прогресивне оподаткування;
- сильні державні системи освіти, медицини та соціального захисту;
- перерозподіл доходів;
- захист працівників і профспілок;
- державна або комунальна власність на стратегічну інфраструктуру;
- регулювання цін чи тарифів у чутливих сферах;
- більша готовність обмежувати бізнес заради суспільних цілей.
Ліва позиція не обов’язково означає заперечення приватної власності. Соціал-демократичні країни поєднують конкурентний приватний сектор із високими податками та розвинутою соціальною державою.
Права економічна орієнтація виходить із того, що приватна ініціатива, конкуренція і відповідальність власника зазвичай розподіляють ресурси ефективніше за державну бюрократію.
Типові ознаки:
- нижчі податки;
- захист приватної власності;
- дерегуляція;
- конкуренція між постачальниками послуг;
- приватизація державних підприємств;
- гнучкіший ринок праці;
- більша особиста відповідальність за освіту, страхування, пенсію чи житло.
Права позиція не обов’язково означає відсутність соціальної політики. Вона частіше віддає перевагу адресній допомозі замість універсальних програм.
Організація економічного співробітництва та розвитку окремо вимірює податкове навантаження й соціальні видатки, оскільки країни можуть мати подібний рівень добробуту, але дуже різні способи його фінансування та розподілу.
Ціна і ризики
Ціна лівої моделі — вищі податки, більша бюрократія, ризик неефективності державних та комунальних підприємств, політичного розподілу ресурсів і залежності громадян від держави.
Ціна правої моделі — більша нерівність, ризик недоступності базових послуг для бідніших громадян, слабший захист працівників і можливість перетворення економічної переваги на політичну владу.
Практичні дилеми
- Податки чи особистий вибір?
Вищі податки та доступні для всіх медицина, освіта й транспорт чи нижчі податки і самостійна оплата більшої частини послуг? - Комунальна власність чи конкуренція?
Тепло, вода і громадський транспорт мають залишатися під контролем громади чи приватні оператори повинні отримувати доступ до цих ринків? - Рівність чи стимули?
Чи варто перерозподіляти більше доходів, щоб зменшити нерівність, якщо це може послабити стимули більше працювати, інвестувати та ризикувати?
2. Суспільні норми: прогресивність — традиціоналізм
Ця вісь відповість нам на питання, чи мають суспільні норми швидко змінюватися відповідно до нових уявлень про свободу, чи повинні зміни відбуватися обережно, щоб не руйнувати культурну тяглість?
Прогресивна орієнтація
Прогресивний підхід виходить із пріоритету особистої автономії. Людина повинна мати право самостійно визначати свій спосіб життя, доки не завдає шкоди іншим.
Типові ознаки:
- захист прав меншин;
- світськість держави (релігія відділена від держави);
- розширення індивідуальних прав;
- рівність жінок і чоловіків;
- готовність змінювати традиційні сімейні та гендерні ролі;
- толерантність до різних способів життя;
- зміна суспільних норм, які передбачають дискримінацію.
Прогресивність не обов’язково означає заперечення родини, релігії чи національної культури. Вона означає, що держава не повинна примушувати своїх громадян жити за однією моделлю.
Традиціоналістська орієнтація
Традиціоналізм виходить із того, що суспільні інститути формувалися поколіннями і містять досвід, який легко зруйнувати, але складно відновити.
Типові ознаки:
- підтримка традиційної родини;
- більша роль релігії та історичної культури;
- обережність щодо швидких соціальних змін;
- наголос на обов’язках поряд із правами;
- захист культурної більшості;
- уявлення про суспільство як про спільноту поколінь, а не лише сукупність окремих індивідів.
Традиціоналізм не обов’язково означає авторитаризм. Людина може підтримувати традиційні цінності й водночас захищати свободу слова, вибори та права політичних опонентів.
Ціна і ризики
Ціна прогресивної моделі — швидкі зміни можуть посилювати культурний конфлікт, відчужувати частину суспільства і руйнувати норми швидше, ніж формуються нові.
Ціна традиціоналістської моделі — традиція може перетворитися на виправдання дискримінації, обмеження приватного життя та нав’язування норм більшості всім громадянам.
Класичні дилеми
- Автономія чи суспільна норма?
Чи повинна держава лише захищати приватний вибір людини, чи також підтримувати певну модель родини та суспільної поведінки? - Права меншості чи воля більшості?
Чи повинні права меншості обмежувати рішення демократичної більшості? - Швидкість змін
Чи мають закони швидко реагувати на нові уявлення про рівність, чи зміни повинні бути поступовими, щоб зберігати суспільну єдність?
3. Межі та концентрація влади: інституційна демократія — владний централізм
Ця вісь відповідає на питання, що важливіше: обмежити владу правилами чи дати керівництву можливість швидко концентрувати ресурси та відповідальність?
Інституційно-демократична орієнтація
Її прихильники вважають, що навіть доброчесну й популярну владу потрібно обмежувати.
Типові ознаки:
- конкурентні вибори;
- змінюваність влади;
- незалежні суди;
- свобода слова;
- реальна опозиція;
- розподіл повноважень;
- сильне місцеве самоврядування;
- прозорі процедури;
- парламентський, судовий і громадський контроль;
- обмежені за часом надзвичайні повноваження.
Головний принцип: влада повинна діяти не лише з правильною метою, а й у законний спосіб.
Централізована орієнтація
Її прихильники вважають, що розподіл повноважень, політична конкуренція та тривалі процедури часто заважають державі діяти швидко/ефективно.
Типові ознаки:
- сильний керівник;
- жорстка вертикаль управління;
- швидке ухвалення рішень;
- обмежена автономія місцевої влади;
- пріоритет державної єдності над політичною конкуренцією;
- ширші повноваження силових органів;
- готовність обмежувати свободи заради порядку чи безпеки.
Централізація не завжди означає завершений авторитаризм. Вона може бути, зокрема, тимчасовою реакцією на війну або кризу. Проблема виникає, коли надзвичайні повноваження стають постійними, контроль — декоративним, а владу неможливо мирно змінити.
У цьому тексті ми наводимо оцінку демократії від Freedom House. Вона показує саме реальне здійснення політичних прав і громадянських свобод: вибори, політичний плюралізм, роботу уряду, свободу слова, право на об’єднання, верховенство права та особисту автономію. Це оцінка якості свободи, але не економічної чи культурної ідеології країни.
Ціна і ризики
Ціна інституційної демократії — повільніше ухвалення рішень, складні процедури, конфлікти між органами влади та можливість блокування реформ.
Ціна централізованої моделі — втрата контролю над керівництвом, придушення критики, слабкі суди, корупція без можливості розслідування та залежність системи від компетентності однієї особи.
Типові дилеми
- Швидкість чи процедура?
Чи може керівник обійти тривале обговорення, якщо рішення термінове і, на його думку, корисне? - Мандат більшості чи незалежний контроль?
Чи повинні суди, медіа й органи контролю мати можливість зупиняти рішення демократично обраної більшості (наприклад, міської ради)? - Безпека чи свобода?
Які права можна тимчасово обмежити під час війни, хто має визначати межі цих обмежень і коли вони повинні припинитися?
4. Глобалізм — націоналізм / міжнародна інтеграція — державний суверенітет
Назви «глобалізм», «космополітизм» та «націоналізм» часто використовуються як політичні закиди. Тут вони мають вужче значення. Ця вісь відповідає на питання, яку частину самостійності держава може передати міжнародним союзам і правилам заради безпеки, торгівлі та спільних можливостей?
Інтеграційна (глобалістська) орієнтація
Її прихильники вважають, що сучасні проблеми — безпека, торгівля, міграція, клімат, технології — не можуть ефективно розв’язуватися окремими державами.
Типові ознаки:
- участь у міжнародних союзах;
- спільні правила і стандарти;
- відкриті ринки;
- готовність виконувати рішення міжнародних судів;
- підтримка багатосторонньої дипломатії;
- обмежене делегування частини повноважень наднаціональним органам;
- відкритість до руху людей, капіталу та знань.
Інтеграція не означає відмову від патріотизму чи національної культури. Країна може мати сильну національну ідентичність і водночас бути глибоко інтегрованою в міжнародні структури.
Національна або сувереністська орієнтація
Її прихильники вважають, що остаточні рішення завжди повинні залишатися за власними громадянами та державними інституціями.
Типові ознаки:
- пріоритет державного суверенітету над міжнародними договорами;
- захист національного виробника;
- обережність щодо зовнішніх зобов’язань;
- контроль над міграцією;
- пріоритет національного законодавства над міжнародним;
- небажання передавати повноваження міжнародним органам;
- наголос на власній історичній ідентичності та інтересах.
Національна орієнтація може бути громадянською та демократичною. Проблема виникає тоді, коли політична нація звужується до певного етнічного, мовного чи релігійного походження, а частину громадян оголошують менш легітимною.
Ціна і ризики
Ціна інтеграційної моделі — необхідність виконувати спільні правила, навіть коли окреме рішення невигідне країні, а також часткова втрата свободи односторонніх дій.
Ціна сувереністської моделі — менший доступ до союзів, ринків, капіталу й колективної безпеки, а також ризик міжнародної ізоляції.
Типові для нас дилеми
- Чи повинна Україна виконувати спільні правила Європейського Союзу, навіть коли окремі з них невигідні українському бізнесу?
- Відкривати ринок для дешевших іноземних товарів чи захищати українських виробників митами та обмеженнями?
- Чи повинні міжнародні суди, кредитори й партнери контролювати виконання реформ в Україні?
