Новий архетип сучасної української жінки — не берегиня родинного вогнища, не домогосподарка з качалкою в руках і у вицвілому китайському віночку з ринку. Принцеси і сніжинки в садочках — це щось, що, сподіваємось, вже не повернеться: ми переросли інфантильний стан і тепер швидше стаємо сучасними у співвідношенні до нашого сьогодення. Крихкість, вразливість, несамостійність — складові шарму жінки до промислової революції — зараз не тільки несумісні з повітряною тривогою і такмедом, а й шкідливі, бо позбавляють шансу на виживання. То які вони сьогодні — жінки, що виживають і живуть в Україні?
*Архетип — первинний образ, оригінал, загальнолюдські символи, на яких базуються міфи, фольклор і культура в цілому.
8 березня — не про “тюльпани в целофані”
У 1977 році Організацією об’єднаних націй було започатковано офіційне відзначення Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир щороку 8 березня. Цей день став символом вшанування історичної боротьби жінок у різних країнах світу за рівні права, гідні умови праці та можливість брати повноцінну участь у суспільному житті, а також приводом говорити про перешкоди та несправедливості, з якими жінки і досі стикаються у суспільстві — дискримінації, насильство, упередження…
Акції солідарності, публічні дискусії, конференції, політичні ініціативи щодо гендерної рівності — це способи відзначити цей день у більшості країн світу. Та навіть із відновленням незалежності в Україні зміст цієї дати був переосмислений у бік формального “свята”, з державним вихідним, символічними привітаннями “слабкої статі, окраси колективу” (як нетлінний спадок радянської традиції, де жінці про права не варто було нагадувати, а от про те, що вона має народжувати дітей і пекти пироги, — частіше), що фактично знівелювало історичну суть боротьби за права й рівність та вітало відмінність за статевими ознаками, не додаючи привілеїв або справедливих поступок, пов’язаних з фізіологією.
Сьогодні, коли право кожного українця на життя і свободу виборюється у страшній війні, важливо як ніколи повернути справжність зміст відзначення 8 березня. Сучасна жінка стає рівною чоловікам у війську, у волонтерстві, у бізнесі. Стає лідеркою, тією, хто сама визначає, що для неї є гідністю та свободою. Це про внутрішню силу, стійкий дух, автономію й усвідомленість, а не про символічні квіти, скорочений робочий день і вихідний від побутової рутини.
Війна і жінка: реалії сьогодення
Архетип змінився, та з ним не змінилось суспільство, особливо, чоловіча його частина. Перші мобілізовані (добровільно) жінки отримали неймовірний додатковий тиск, а немобілізовані — ще більший. І ті, і інші зіштовхнулися з приниженням: у війську — з огидними натяками: “знаємо-знаємо, ким вона там працює!” , не у війську — “чого не нафронтниця?” Що, зрештою, знову відкидає нас назад до потреби провести діалоги в своєму оточенні і впорядкувати в побутовому розумінні право жінки на самовизначення у всьому. Особливо промовистими є історії жінок, які сьогодні проходять цей шлях особисто й через покоління.
Вікторія, одна з тих, хто з перших днів повномасштабного вторгнення перебуває у війську, дає власне уявлення образу сучасної української жінки. Вона перебуває там же, де й бойові підрозділи, проживає ті ж загрози та ризики, втому й напругу, приймає ті ж виклики та відповідальність. Вона підтримує, організовує, координує, бере участь в евакуаціях, чергуваннях і роботі на стабілізаційних пунктах. Її внесок особливо цінний там, де потрібна уважність, скрупульозність і швидка реакція.
Та найважливіше те, що у війську жінка залишається джерелом моральної опори. Підтримка чоловіків, які роками перебувають у самому пеклі війни, часто стає невидимою, але надзвичайно важливою і часто вирішальною частиною спільної боротьби.
«Ти не можеш дозволити собі депресію, істерики чи постійні скарги, бо розумієш, що вони тримаються, адже тримаєшся ти…», — зізнається пані Вікторія.
Історія Вікторії унікальна ще й тим, що разом із донькою вона вже п’ятий рік продовжує службу в зоні бойових дій, а її онучка, яка народилася й зростає вже під час війни, стала продовженням покоління жінок, об’єднаних відповідальністю, силою й вибором залишатися у строю, боротися за життя і право бути вільними, попри всі загрози. Ця історія показує, що сучасна жінка — не лише та, хто надихає, дає життя, виховує, а й захищає і будує майбутнє.
Наголосимо, що сам факт присутності жінок у війську — результат багаторічної боротьби за рівні можливості. Жінки в Україні продовжують виборювати свої права й реальне визнання своєї ролі відтепер не лише в суспільному житті чи кар’єрному зростанні, а й у армії. Ця боротьба триває і у особистісному визнанні, і у практичних речах — щодо форми, спорядження, гігієни тощо. Довгий час військове спорядження створювалося без урахування жіночої анатомії, жінки змушені були носити бронежилети й амуніцію, які не відповідали їхній фізіології, що фактично створювало додаткові загрози для здоров’я. Так, з часів експедиції Саллі Райд (1983), коли інженери NASA цікавилися в астронавтки, “чи вистачить 100 тампонів на 6 днів жінці в космосі”, ми, вочевидь, дуже мало прогресували у розумінні жінок. Історія колишньої військовослужбовиці Наталі Ліцишиної це лише підтверджує. Вона стала першою жінкою, яка документально підтвердила шкоду штатних бронежилетів для жіночого здоров’я та отримала інвалідність другої групи через хворобу, пов’язану зі службою — через постійне носіння бронежилету, який анатомічно не пристосований для жіночого тіла, Наталя втратила молочні залози.
Саме тому сьогодні активно розвиваються ініціативи щодо анатомічно адаптованого спорядження. Цим питанням займаються українські громадські організації та волонтерські об’єднання, зокрема «Землячки», які системно забезпечують жінок у війську жіночими моделями бронежилетів, форми та спорядження.
Також, у цьому напрямі працюють ініціативи на кшталт Veteranka, які підтримують жінок-військових, адвокатують їхні права та піднімають питання безпечного й відповідного забезпечення.
Поступово з’являються й рішення на рівні держави — впроваджуються нові стандарти форми, адаптується екіпірування, переглядаються технічні вимоги до спорядження з урахуванням жіночої анатомії.
Так, Міністерство оборони України у 2024–2025 роках суттєво розширили забезпечення для військовослужбовиць: були закуплені й видаються польові костюми, жіноча термобілизна, взуття, рукавички та інші елементи спорядження, розроблені з урахуванням жіночих розмірів. У Командуванні Сил логістики ЗСУ відзначили, що у планах на 2026 рік — видавати адаптовані жіночі бронежилети, створені з урахуванням анатомічних особливостей тіла, щоб зменшити фізичний дискомфорт і ризики травм під час служби.
Таким чином, навіть у війні жінки не лише виконують бойові та тилові завдання, а й змінюють систему зсередини, домагаючись рівного доступу до ресурсів та справедливого забезпечення.
Є ще одна важлива боротьба, яка заслуговує на відзнаку в Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир. Боротьба тих, хто чекає. Тих, хто тримає телефон близько до серця і намагається балансувати в режимі “війна-дім-війна-робота-війна”. Їхня сила народжується не з гучних слів, а з мовчазної витримки, щоденної боротьби з тривогою та вміння тримати себе заради близьких і тих, хто повернеться. А жінки, які пережили непоправну втрату, сповнені неймовірним болем, мають небачену внутрішню силу жити далі, тримати дім, виховувати дітей і берегти пам’ять про тих, кого забрала війна. Вони не дозволяють собі бути слабкими, бо часто саме їхня стійкість стає опорою для інших. Ба більше, ці жінки роблять усе, аби імена тих, кого чекають додому, звучали на вустах земляків, не втомлюючись організовувати, гуртувати навколо себе посестер і просто небайдужих людей на щотижневих акціях “Не мовчи — полон вбиває”.
Право жінки бути готовою до всього в Україні нарешті має змогу повномірно втілитись в освіті. По всій країні відкриваються військові ліцеї, нові освітні напрямки, пов’язані з обороною та командуванням, нові спеціальності у ВИШах. До прикладу, у відомому Київському військовому ліцеї ім. І.Богуна щороку більшає дівчат-ліцеїсток, але до 2019 року на навчання до закладу приймали лише хлопців. Як свідчать дані офіційного сайту закладу, в середньому кількість нових зарахованих дівчат становить 10% від усіх, хто щороку поповнює лави ліцеїстів. У Черкаському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Захисників України, який відчинив свої двері для перших вихованців лише у поточному навчальному році, 37% вихованців — дівчата, розповідає директор закладу Григорій Очеретянко. Тож руйнування міфу про “слабку стать” нарешті має видимі результати.
“Скляна стеля” руйнується, і не лише в армії. Ймовірно, вже за 10-15 років ми отримаємо покоління жіноцтва з безпрецедентним почуттям власної гідності, могутності та свободи волі. І ми маємо всією країною бути готовими прогресувати разом з ними, вболіваючи за кожен новий успіх, раніше недосяжний через забобони, нетолерантність або заздрість.
Саме тому, сучасне 8 березня — це не про жіночу слабкість і не про символічне “свято”. Це про реальну жіночу стійкість у часи війни — про любов, що тримає, про біль, який не ламає, і про силу, що народжується в найтемніші моменти та дозволяє йти вперед, навіть коли здається, що світ зупинився.
