“Гори, кордон Європи та Азії”, 4 букви … і це – Урал? А чому? Кому взагалі і нащо спало на думку ділити цілий континент і до яких наслідків це призвело?
Ця дискусія могла б стати в ряд поряд з “війнами мап”, “нульовим меридіаном”, “верхнім і нижнім полюсом”, але за межі географії її виводить один нюанс: розподіл на Європу та Азію веде до суттєвих політичних наслідків. Пошук ідентичності, формування угруповань своїх та чужих, “одного шляху” – це все про дуже конкретні політичні і культурні явища. У такий спосіб Урал не може не бути поза політикою, і тому ми хочемо дослідити ретроспективу його становлення як умовного, але і реального кордону між Європою та Азією.
Що таке ті “Європа” та “Азія”?
Уточнення Європи, як субконтиненту, як зони утворення десятків національних держав, як культурної сфери, почалися після розпаду Римської імперії. Тобто, загалом весь шмат суші не мав принципово значення щодо поділу і окреслювався кордонами ворогуючих країн або нездоланних перешкод. Та до початку ХХ століття фізичні перешкоди закінчились, і постала потреба відмежувати панівні цивілізації від поневолених, культурно стійкі та сильні від тимчасових державницьких утворень. І на основі поділу (як би не парадоксально це було) почали утворюватись союзи: геополітичні, економічні, сфери впливу. Приблизно тут набуває значення фізичне розміщення держави чи людини: чи постаєш гравцем певної команди, що має певні стратегії розвитку, амбіції, спільні здобутки і втрати, тобто, формується спільна ідентичність.
Що ж такого відмінного у Азії, чому її так конче потрібно було відмежувати і окреслити? Ми міркуємо з позиції європейців, але для азіатів кордони також є специфічними: релігійні єднання, панування Улусу Джучі, “один пояс-один шлях” – це про ту ж концепцію, що й Римська імперія: об’єднати можна все, що належить нам і під нашою владою. Державний кордон за фізичними властивостями такий же уявний, як і поділ Євразії, тож спосіб доєднатися до тієї чи іншої половини шукали всі держави по обидва боки від Уралу, що прагнули розширити владу всіма способами. Ісламізація Європи, русифікація Азії, перехід на латинку або арабські цифри, літочислення від Різдва Христового – все це є способами поглинути сусідні культури, пропонуючи їм більшу і сильнішу спільноту і захист натомість (або створюючи уявлення про це).
То чому Уральський хребет?
Межа зараз проходить вздовж східного схилу Уральських гір до Північного Льодовитого океану, по річці Урал (або річці Ембі) до північного узбережжя Каспійського моря, через Кумо-Маницьку западину, до узбережжя Азовського та Чорного морів, а далі — через протоки Босфор і Дарданелли. Якщо подивитись на мапу, це досить крива лінія, яку аргументувати складно. Колись межею була річки Дон та Волга, повноводні та широкі, та ідею розподілу Євразії по Урал виплекали штучно і з певними цілями.
Ділити Євразію на Європу та Азію по лінії Уральського хребта та річки Урал запропонував шведський географ і картограф Філіп Йоган фон Страленберґ. Вікіпедія підказує: “Попав в полон у шведсько-московській війні і 13р. провів у Тобольську. Був на службі у місцевої адміністрації, тому багато мандрував Сибіром. Зібрані матеріали Страленберґ використав при створенні карти «Nova Descriptio Geographica Tattariae Magnae …» та книги «Das Nord- und Ostliche Theil Von Europa und Asia…» (укр. Історико-географічний опис північної і східної частин Європи і Азії…), виданої в Стокгольмі в 1730 році. Росіяни стверджують, що ідея належить Василю Татищеву, який ніби то порадив це Страленбергу.”
І отут стає дуже цікаво: Татищев — історик Петра І, виконував різні завдання царя, зокрема й розробив межування тогочасної росії. Серед його “вкидів” до історії, належать, зокрема, гіпотеза про те, що сучасний російський народ утворився як симбіоз різних етнічних культур, що взяв собі історичне ім’я Київської Русі, що надалі стала панівною та праця «Історія Російська з найдавніших часів» (при тому, що московське царство було засноване менш ніж за 250 років до “епохальної” праці). Тож ми бачимо Татищева як свідомого розробника і поширювача наративів та максимально заангажованого історика, що… радить полоненому шведському картографу провести межу так, аби значна частина московії опинилась у Європі, куди Петро І “прорубав вікно”. Та якщо московія і мала бути європою, органічною її частиною…то навіщо тоді рубати туди вікно?
І це питання вкрай незручне, адже зарахувати росію до європейського культурного простору можна було лише в уяві. Розрив між промислово-економічним розвитком, спадковістю державництва, досвідом феодального устрою, релігійними єднаннями і протистояннями… Все це — щось, чого московити не мали. Кожен третій цар московії помирав не своєю смертю, країна не мала власної усталеної писемності, а користувалась запозиченою церковною мовою, незрозумілою для побуту та неповноцінною для державного апарату.
“Романови” — казка про шляхетність без жодних підстав. Легітимності в очах Європи їм надавали ті ж таки шлюбні союзи з нащадками європейських країн (значну частину династій яких українці заклали!). Мова знаті — німецька, надалі — французька, але ніколи — російська. Возвеличення аристократії — випадкове і настільки нешляхетне, що навіть розбір їхніх прізвищ нищить всю велич (наприклад, Лопухіни — княжий та дворянський рід, що за переказами походить від легендарного касозького князя Редеді, нащадок якого, Василь Варфоломійович Лапоть, отримав прізвисько Лопуха та поклав початок роду Лопухіних, і їх нащадки навіть мали маєтки під Мошнами на нашій Черкащині). Релігія (православ’я) не була рідною більшості населення та, зрозуміло, топ-чиновникам, що мали західноєвропейське походження, частіше, протестантського віросповідання. Софія-Августа-Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурзька (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg) — власне німецьке ім’я, Катерина Олексіївна (рос. Екатерина Алексеевна) — російське ім’я з 1744 року, Катерина II — з порядковим номером правителя, Катерина Велика — з прізвиськом. Цей ланцюг чудово ілюструє перевзування, що виконували вихідці з Європи для того аби поріднитись з власним народом і хоч якось склеїти докупи його культуру та історію. Так само і Урал: межа недоречна, історично не закріплена, символічна.
А ким були люди, що населяли Урал, до кого самі себе зараховували? Корінним населенням Уралу в різний час були фіно-угорські народи: ханти, мансі (вогули), комі-перм’яки, удмурти та марійці, тюркські народи (башкири та татари). Їхні землі частково охоплюють історичний регіон Ідель-Урал. Слов’янське населення: росіяни та чисельна українська діаспора — переселенці з початку XVII століття, переважно, примусові. Чи є якийсь з цих народів зараз питомо європейським? Ймовірно, сюди можна зарахувати фінів (суомі), які закріпили свої державні позиції, але всі інші асимілювалися з сусідніми народами або втратили ідентичність повністю.
“Урал наш!” — це точно не про українців, навіть в еміграції, адже культурного сліду та спорідненості з нами там майже не залишилось (як з часом майже стерся слід Сірого та Зеленого клину)
То чим є поділ Євразії по Уралу? Спецоперацією ХVIII століття? Чи справді цей розподіл відокремив суттєво розрізнені культури і народи? Враховуючи, що майже чверть межі проходить через територію рф, можна сказати, що ця частина кордону не відокремлює та логічно не пояснєю нічого. Та інший кінець, що проходить Туреччиною до Африки – відділяє колишні колонії від метрополій та дає змогу кристалізуватись місцевим культурам. Для економіки кордон є також умовним: інші формати союзів та співпраць не надто спираються на Урал як на принципову межу: гроші стирають кордони. Мовні бар’єри нестійкі, мода на ту чи іншу домінуючу мову навіть в Європі різниться раз на 50 років, а в рф мова нав’язана згори й ігнорує запити корінного населення. Щодо релігії, межа між ісламом та християнством також не співпадає з поділом Євразії внаслідок міграційних процесів ХХ-ХХІ століття, що суттєво вплинули на мультикультурність Європи (та не Азії!). Та ми бачимо буддизм, що стрімко шириться за сприяння Китаю як спроба доєднати до привабливого символу комуністичні амбіції.
Замість висновків
Урал – це штучний вододіл, який сприяв тому, що рф легше та з меншим опором зараховували до більш розвинених та стрімко прогресуючих держав. Залучення лідерів думок з XVIII століття сприяло формуванню тієї м’якої сили, що надалі переросла в моторошну ідею про невід’ємність росії від європейського простору, про спільні потреби, цілі та спільних ворогів (чи потенційні колонії), до яких рф мала зарахувати Україну та поневолити, з чим інші б погодились. Адже в цю згоду закладено дуже багато інвестицій різних рівнів, а все лише з метою реалізації імперських амбіцій рф.
Але сьогодні ми спільно можемо знівелювати багаторічну ефективність цих інвестицій. Як, запитаєте? В першу чергу — інформаційно. Аргументовано і впевнено говорити і пояснювати, що росія — не Європа, особливо пояснювати це за кордоном — цілком в силах кожного з нас.
