Масове дезертирство та “ухилянство” супроводжувало майже всі великі затяжні конфлікти, причому в минулому його масштаби часто вимірювалися мільйонами осіб, що призводило до розвалу цілих армій та держав. Незалежно від історичної епохи, державного устрою чи військової традиції, армії стикалися з проблемою небажання солдатів вирушати на фронт, залишали військові частини або намагалися уникнути мобілізації. Однак ці явища не можна ототожнювати. Ухилення від призову означає уникнення вступу на військову службу. Самовільне залишення частини (СЗЧ) — відсутність військовослужбовця без належного дозволу. Дезертирство ж передбачає самовільне залишення служби з наміром ухилитися від неї. Окрема категорія — відмова виконувати накази, яка може мати інші правові наслідки.
В цьому матеріалі ми спробували дослідити і порівняти ці явища. І хоч зіткнулися з певними складнощами історичного порівнянн, адже різні держави по-різному вели облік порушень, все ж пропонуємо і вам зануритися в тему. Особливо, якщо ви — серед тих, хто повторює наратив про “немає за що воювати у цій країні, тому й стільки ухилянтів”. Інформація цього дослідження вас точно може здивувати.
Наполеонівські війни: армія під загрозою масових втеч
Під час Наполеонівських війн (1799–1815) дезертирство було серйозною проблемою як для французької, так і для британської армій.

За британськими парламентськими документами, щорічний рівень дезертирства у королівській армії становив приблизно 2-4% її чисельності. Зокрема, у 1808 році за загальної чисельності британських збройних сил близько 207 тисяч осіб було зафіксовано 5059 дезертирів. Це приблизно 2,4% від зазначеної кількості.
Ще складнішою була ситуація у французькій армії під час Піренейської війни. Історик Чарльз Ездайль наводить оцінку, за якою у 1811 році кількість французьких дезертирів в Іспанії могла перевищувати 50 тисяч. Основними причинами втеч були виснаження тривалими бойовими кампаніями, складні побутові умови, проблеми постачання, сувора військова дисципліна та небажання продовжувати службу.
Воюючі держави застосовували жорсткі методи протидії дезертирству та ухиленню від служби. У британській армії дезертирів судили військовими судами. Покараннями могли бути ув’язнення, направлення до дисциплінарних підрозділів і смертна кара. Французьке командування також використовувало військові суди, розшук та публічні покарання. За матеріалами, наведеними у дослідницькому звіті, у 1808 році в окремому військовому контексті було виконано 58 смертних вироків за дезертирство.
Тож бачимо, що уже на початку XIX століття дезертирство було не поодиноким порушенням, а проблемою, яка вимагала системної реакції військового керівництва.
Перша світова війна: розпад дисципліни великих армій
Перша світова війна (1914–1918) продемонструвала, наскільки масштабним може стати дезертирство під час тривалого виснажливого конфлікту і засвідчила, що навіть сувора дисципліна не здатна повністю запобігти масовим втечам, коли військова система переживає глибоку кризу.

Особливо гостро проблема проявилася в Російській імператорській армії. За оцінками спеціальної комісії Державної думи, з літа 1914-го до 1917 року загальна кількість військовослужбовців, які дезертирували або опинилися серед тих, хто вибув із війська внаслідок розпаду армії, могла перевищити 1,4 мільйона осіб. Інші дослідники наводять близько 350–400 тисяч офіційно затриманих дезертирів. Масове дезертирство в імператорській армії було пов’язане з великими людськими втратами, нестачею продовольства й озброєння, погіршенням забезпечення, втомою від війни та революційними процесами 1917 року. З фронту солдати росармії тікали до рідних сіл, де й переховувалися. Розпад армійської дисципліни супроводжувався поверненням військовослужбовців додому та відмовою продовжувати участь у бойових діях.
Російське командування намагалося зупинити цей процес за допомогою посилення військової юстиції, розшуку дезертирів та колективного тиску на їхні родини. Застосовувалися ув’язнення, тілесні покарання та смертна кара.
У західноєвропейських арміях проблема також існувала. У французькій армії 1917 року після невдалого наступу генерала Нівеля відбулися масові виступи солдатів, які відмовлялися брати участь у нових наступальних операціях.
У армії Об’єднаного Королівства також застосовували смертну кару до дезертирів. Так, відомим прикладом став розстріл солдата Томаса Гайгейта у вересні 1914 року, який став першим військовим британської армії, страченим за дезертирство з Західного фронту. У серпні 1914 року він брав участь у битві при Монсі та важкому відступі Британського експедиційного корпусу. 6 вересня 1914 року його затримали в цивільному одязі на фермі поблизу міста Турнан-ан-Брі у Франції. Через наближення лінії фронту справу розглянув польовий військовий суд за прискореною процедурою без надання адвоката. 19-річного рядового розстріляли як показовий приклад для підтримання дисципліни у військах. У 2006 році уряд Великої Британії посмертно помилував Гайгейта разом із понад 300 іншими страченими військовими.
Друга світова війна: дезертирство в умовах тотальної мобілізації
У Другій світовій війні (1939-1945) проблема дезертирства набула особливо великих масштабів. Найбільш жорсткі дисциплінарні практики застосовувалися в СРСР та нацистській Німеччині.
За радянськими даними, лише від початку війни до кінця 1941 року органи НКВС затримали приблизно 710 тисяч військовослужбовців, яких класифікували як дезертирів, а також 71 тисячу осіб, які ухилялися від мобілізації. У липні–вересні 1944 року під час масштабних операцій було заарештовано ще 87 923 дезертири та 82 834 ухильники. Загальні оцінки кількості осіб, які залишили Червону армію або перейшли на бік противника протягом війни, становлять приблизно 1,7, ще 2,5 мільйона ухилилися від служби.
На початку війни жителі західних частин України та Білорусі, балтійських країн відверто ігнорували мобілізацію до радянської армії . А в деяких республіках мобілізація взагалі була зірвана. Так сталося в Чечено-Інгуській АРСР: від мобілізації у військово-будівельні батальйони Південно-Західного фронту ухилилося або дезертирували з уже сформованих батальйонів понад тисяча осіб. Вони озброювались і переходили до активного повстанського руху. Тому у 1942 року призов до армії чеченців та інгушів було скасовано.
Не були виключенням і випадки корупції. “Чесні” громадяни країни рад нерідко продавали і купували документи про звільнення від призову. Так, відомий випадок із Ворошиловградської області, де в жовтні 1944 року НКВС арештувало п’ятеро працівників місцевого військоммату, які видавали фіктивні свідоцтва про хворобу військовозобов’язаним громадянам і звільняли їх від служби за хабарі у розмірі від 2000 до 10 000 рублів. І такі випадки зустрічалися по всьому союзу, відрізнялися в них лише розміри хабарів та форми реалізації.
Для боротьби з дезертирами радянська влада використовувала військові трибунали, органи НКВС, загороджувальні загони та суворі кримінальні покарання. Важливе місце посідав наказ №227 від 28 липня 1942 року «Ні кроку назад!», який передбачав створення загороджувальних підрозділів і штрафних частин.

У Німеччині дезертирство також каралося надзвичайно жорстоко. Військова юстиція Третього рейху могла призначати смертну кару. Застосовувалися також ув’язнення та направлення до штрафних підрозділів.
Водночас у США та Великій Британії діяли власні військово-судові системи, які передбачали кримінальну відповідальність за дезертирство. Суворість покарань залежала від обставин правопорушення та законодавства відповідної держави.
Фактично, Друга світова війна стала прикладом того, як тотальна мобілізація поєднувалася з масштабним державним контролем над військовослужбовцями та жорсткими санкціями за порушення військової дисципліни.
Війна у В’єтнамі: дезертирство та масовий опір призову
Під час війни у В’єтнамі проблема ухилення від військової служби у США вийшла далеко за межі армійської дисципліни та перетворилася на значне суспільно-політичне явище. За наведеними даними, протягом 1964–1973 років в американських збройних силах було зареєстровано 22 742 офіційні випадки дезертирства.
Окремо оцінюється кількість американців, які протидіяли призову. У дослідницькій літературі наводиться орієнтир близько 500 тисяч осіб, однак тут ідеться про значно ширшу аудиторію, яка охоплює різні форми опору призову, а не лише кримінально встановлене ухилення. Причини були різноманітними: незгода з війною, пацифістські переконання, страх загибелі, недовіра до політичного керівництва та нерівномірний розподіл тягаря військової служби між соціальними групами.

Частина американців виїжджала до Канади, де шукала можливості уникнути призову або кримінального переслідування. за різними оцінками, фігурує від 30 до 40 тисяч американців, які оселилися там у зв’язку з війною та призовом. Однак не всі вони були дезертирами: серед них були й ті, хто ухилявся від призову.
Американське законодавство передбачало кримінальну відповідальність за дезертирство та ухилення від призову. Застосовувалися військові суди, ув’язнення та інші санкції. В’єтнамський досвід показав відмінність між дезертирством уже мобілізованих військовослужбовців і масовим громадянським опором обов’язковій військовій службі.
Російсько-українська війна: сучасні масштаби та правові механізми
Повномасштабна російсько-українська війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, знову поставила питання дезертирства, самовільного залишення частини та ухилення від мобілізації в центр суспільної уваги. Нам часто доводиться бачити думку, що проблема СЗЧ та дезертирства набула безпрецедентних масштабів для новітньої історії Європи. Хоча абсолютні цифри менші за показники світових воєн, для сучасної війни високої інтенсивності, вони критичні. У цьому розділі головне пам’ятати: порівнювати ситуацію в українській та російській арміях потрібно обережно, адже у нас із нашими ворогами відрізняються як системи обліку, так і підходи до прозорості висвітлення проблеми.
Україна
За наведеними у звіті даними Генеральної прокуратури України, від початку повномасштабної війни до серпня 2025 року було зареєстровано понад 200 тисяч випадків самовільного залишення військових частин і близько 50 тисяч проваджень за фактами дезертирства. Ці показники не означають, що понад 250 тисяч різних військовослужбовців залишили армію. Йдеться про зареєстровані випадки та кримінальні провадження, які насправді можуть не відповідати кількості унікальних осіб.
Нагадаємо також, що важливо розрізняти СЗЧ і дезертирство. Перше може бути тимчасовою відсутністю без дозволу, тоді як друге передбачає намір ухилитися від військової служби. Українське законодавство передбачає кримінальну відповідальність за обидва правопорушення. Водночас у 2024 році були запроваджені механізми, які дозволяють військовослужбовцям, що вперше самовільно залишили частину, добровільно повернутися до служби за встановленою процедурою. Це стало одним із способів розв’язання проблеми без автоматичного застосування найсуворіших санкцій до кожного випадку. Тому значна частина військових повертається на службу через механізми декриміналізації першого СЗЧ
У 2026 році Офіс Генпрокурора закрив публічний доступ до точної статистики дезертирства з міркувань безпеки.
Росія
У ворожій армії після повномасштабного нападу на Україну проблема дезертирства також набула значних масштабів. За оцінками, наведеними у звіті з посиланням на міжнародні правозахисні джерела, кількість російських військовослужбовців, які залишили свої підрозділи, могла сягати 50 тисяч. Проте цю оцінку ми не можемо вважати офіційною статистикою, адже реальна цифра може бути значно вищою, оскільки частину дезертирів одразу повертають на фронт через штурмові підрозділи без офіційного судового обліку.
Окреме явище в рф – ухилення від мобілізації. Після оголошення часткової мобілізації у вересні 2022 року значна кількість російських громадян виїхала за кордон. Оцінки масштабів еміграції суттєво різняться, а загальна кількість тих, хто виїхав саме з метою уникнення військової служби, достовірно не встановлена через цензурування і відсутність інформаційної прозорості, пов’язаної з війною.
Російське законодавство передбачає кримінальну відповідальність за дезертирство. рім кримінального переслідування, російська влада використовує обмеження для громадян, які ухиляються від військового обліку та призову, а військове командування — дисциплінарні механізми впливу на особовий склад.
Відчуття безпрецентності явищ дезертирства і “ухилянства” в сучасній російсько-українській війні, про яке ми згадували раніше, виникає через декілька факторів.
Прозорість та відкритість інформаційного простору (принаймні, в Україні, про державу-агресора тут ми навіть не беремося говорити). У попередніх війнах статистику втеч суворо цензурували десятиліттями. Сьогодні ж дані з реєстрів досудових розслідувань, відео з фронту та обговорення у соцмережах миттєво стають публічними.
Відсутність чітких термінів служби. На відміну від багатьох локальних конфліктів останніх десятиліть, повномасштабна війна триває роками без визначеного горизонту демобілізації, що призводить до крайнього фізичного та психологічного виснаження бійців.
Юридична специфіка обліку. В українській статистиці кожен випадок запізнення з відпустки або самовільного переходу в іншу бригаду реєструється як кримінальне провадження за статтею про СЗЧ, що значно збільшує загальні цифри у звітах.
Еволюція механізмів контролю виконання військового обов’язку
Історія дезертирства — це не лише історія втеч із фронту. Не менш важливо зрозуміти, як держави організовували військову службу, кого і в який спосіб залучали до війська, як контролювали виконання військового обов’язку та що загрожувало тим, хто намагався його уникнути. У різні епохи ці механізми суттєво змінювалися: від рекрутських наборів і місцевого розшуку до централізованого військового обліку, спеціалізованої військової юстиції та кримінального переслідування.
Від рекрутського набору до загального військового обов’язку
За Наполеона Франція мала систему військового комплектування, засновану на загальному військовому обов’язку чоловічого населення, але фактичний призов залежав від потреб армії та передбачав механізми відбору, зокрема жеребкування. Важливу роль відігравали місцеві адміністрації, які забезпечували облік призовників і виконання мобілізаційних заходів. Ухилення від призову та дезертирство ставали не лише військовою, а й адміністративною проблемою: держава мусила встановлювати місцеперебування тих, хто не з’явився на службу або залишив частину.
Британська модель того часу відрізнялася: сухопутна армія значною мірою комплектувалася добровольцями, хоча набір і супроводжували примусові та напівпримусові практики. У Королівському флоті, зокрема, застосовувалася практика примусового залучення моряків — impressment. Тож механізми протидії ухиленню залежали не лише від суворості законів, а й від самої системи комплектування війська.
Упродовж XIX століття європейські держави поступово переходили від станових і рекрутських моделей до централізованіших систем військового обліку. Це посилювало можливості держави контролювати призов, визначати категорії військовозобов’язаних і виявляти тих, хто не виконував установлених вимог.
Мобілізаційна держава та військова юстиція в світових війнах ХХ століття
Перша світова війна перетворила мобілізацію на масштабний адміністративний процес. Для залучення мільйонів людей держави використовували військовий облік, призовні комісії, місцеві органи влади та поліцію. Водночас розширювалися повноваження військової юстиції, яка розглядала справи про дезертирство, непокору наказам та інші порушення дисципліни.
Проте навіть у межах однієї війни правові системи відрізнялися. У Російській імперії посилення покарань і розшук дезертирів не змогли зупинити розпад армії на тлі революції 1917 року. У Франції масові відмови військовослужбовців брати участь у наступальних операціях 1917 року стали окремим викликом для командування. Такі колективні виступи не можна автоматично прирівнювати до дезертирства: відмова виконувати конкретне бойове завдання та намір остаточно ухилитися від військової служби — різні явища.
Під час Другої світової війни механізми мобілізації та контролю набули ще більшого масштабу. У СРСР діяли військові трибунали, органи НКВС та інші структури, які розшукували військовослужбовців, що залишили частини, і громадян, які ухилялися від мобілізації. Вже згаданий наказ №227 від 28 липня 1942 року «Ні кроку назад!» посилив систему примусу, зокрема передбачив створення штрафних частин і загороджувальних підрозділів. Водночас він не був єдиною правовою підставою відповідальності за дезертирство. Такі порушення регулювалися ширшою системою військового та кримінального законодавства.
У нацистській Німеччині військова юстиція також застосовувала суворі покарання, включно зі смертною карою за дезертирство. Водночас її діяльність була частиною репресивної системи нацистської держави. Тому порівнюючи покарання в різних арміях, важливо враховувати не лише формальні норми, а й політичний характер режиму, судові процедури та реальну практику застосування санкцій.
В’єтнам: між військовим обов’язком і правом на відмову
У США під час війни у В’єтнамі діяла система вибіркового призову, адмініструванням якої займалася служба Selective Service. Законодавство передбачало відстрочки для окремих категорій громадян, а також можливість отримати статус особи, яка відмовляється від військової служби з переконань — conscientious objector. Це була передбачена законом процедура, яку слід відрізняти від незаконного ухилення від призову.
Відповідальність за порушення призовного законодавства та за дезертирство вже мобілізованих військовослужбовців також розмежовувалася. У першому випадку йшлося про порушення вимог щодо реєстрації або явки на призов, у другому — про злочин проти порядку проходження військової служби, який розглядався в межах військового законодавства, зокрема Єдиного кодексу військової юстиції США (Uniform Code of Military Justice, UCMJ).
Окремим політичним кроком стало помилування, оголошене президентом Джиммі Картером у 1977 році. Воно стосувалося визначеної категорії осіб, які порушили федеральне законодавство про призов під час війни у В’єтнамі. Однак це не було загальне помилування усіх дезертирів американської армії. Американський досвід демонструє, що держава може поєднувати обов’язковий призов, кримінальну відповідальність і законодавчо визначені винятки для осіб із переконаннями, несумісними з військовою службою.
Військовий обов’язок в Україна та росії
У російській федерації військовий обов’язок і мобілізація регулюються федеральним законодавством, а відповідальність за порушення порядку проходження служби встановлюється Кримінальним кодексом. Статті 337–339 охоплюють різні правопорушення, пов’язані із самовільною відсутністю, дезертирством та ухиленням від виконання обов’язків військової служби. У вересні 2022 року, після оголошення часткової мобілізації, російська влада посилила кримінальну відповідальність за низку військових правопорушень. Зокрема, стаття 338 передбачає покарання за дезертирство, а за кваліфікованих обставин — до 15 років позбавлення волі.
Втім така формальна суворість покарань і закритість статистистичних даних держави-агресорки не дають нам повної картини того, як саме розглядаються справи, наскільки прозора судова статистика та які неформальні механізми впливу використовуються ворожим військовим командуванням. Про це, ймовірно, ми зможемо дізнатися через багато років, після падіння путінського режиму (віримо, що таке все ж станеться!).
В Україні правові підстави військового обов’язку визначаються Конституцією, законами про військовий обов’язок і військову службу та мобілізаційну підготовку і мобілізацію. Кримінальний кодекс розмежовує кілька різних порушень: ухилення від призову під час мобілізації (стаття 336), самовільне залишення військової частини або місця служби (стаття 407), дезертирство (стаття 408) та ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом (стаття 409). Ці склади правопорушень не є взаємозамінними. Зокрема, для кваліфікації дезертирства важливе встановлення наміру ухилитися від військової служби, тоді як самовільне залишення частини саме по собі ще не означає наявності такого наміру. Тому кількість зареєстрованих випадків СЗЧ не можна автоматично вважати кількістю дезертирів.
У 2024 році зміни в українському законодавстві запровадили спеціальний механізм добровільного повернення до військової служби для окремих категорій військовослужбовців, які вперше самовільно залишили частину. Це дало можливість за визначених законом умов повернутися до служби та врегулювати правові наслідки такого вчинку. Водночас цей механізм не означає повного скасування кримінальної відповідальності за СЗЧ або дезертирство.
Що змінилося за два століття?
Порівняння різних історичних періодів вказує на загальну тенденцію: у міру формування централізованих держав і переходу до масових армій механізми військового обліку та контролю ставали дедалі складнішими. Якщо на початку XIX століття значну роль відігравали місцеві адміністрації, рекрутські комісії та військові патрулі, то у XX–XXI століттях до них додалися централізовані реєстри, спеціалізовані органи військової юстиції та розгалужені системи кримінального переслідування.
Водночас історія не підтверджує, що суворіші покарання автоматично усувають дезертирство. Навіть навпаки – держави з жорсткими військовими режимами стикалися з масовими втечами, ухиленням від призову та відмовами продовжувати службу. На поведінку військовослужбовців впливали не лише загроза покарання, а й тривалість війни, втрати, умови служби, забезпечення, моральний стан, довіра до командування та ставлення суспільства до самої війни.
Що в підсумку?
Історія великих воєн демонструє, що дезертирство та ухилення від військової служби не є явищами, притаманними лише окремим державам або історичним епохам. Вони виникали в арміях із різними політичними системами, рівнями дисципліни та способами комплектування. Від Наполеонівських війн до сучасної російсько-української війни держави намагалися контролювати виконання військового обов’язку, посилювали покарання та вдосконалювали механізми обліку. Проте жодна система не змогла повністю усунути випадки ухилення, самовільного залишення служби чи дезертирства.
Важливо також пам’ятати, що наведені в матеріалі цифри не завжди можна прямо порівнювати. Різні держави по-різному визначали дезертирство, фіксували випадки порушень і публікували статистику. Десь ішлося про затриманих осіб, десь — про зареєстровані правопорушення, а десь — про ширші оцінки кількості військовослужбовців, які залишили армію. Тому ці дані радше демонструють масштаб проблеми в конкретних історичних умовах, ніж дають змогу скласти єдиний рейтинг армій за рівнем дезертирства.
Примітка щодо джерел і точності. Текст укладено на основі наданого звіту Deep Research. У ньому наведено посилання на британські парламентські документи 1813–1815 років, праці Чарльза Ездайля та Олександра Асташова, дослідження Зефірова і Дегтєва, дані Генеральної прокуратури України та матеріали міжнародних правозахисних організацій.


