Ворогові не завжди потрібно вигадувати наші страхи. Іноді достатньо знайти ті, які ми вже повторюємо одне одному. Коли ми аналізуємо інформаційні загрози, ми зазвичай шукаємо алгоритми ботоферм чи дипфейки, згенеровані штучним інтелектом. Ми вчимося розпізнавати неприродну міміку на відео, перевіряти першоджерела, шукати метадані, порівнювати фотографії та не довіряти анонімним Telegram-каналам. Усе це необхідно. Проте найнебезпечніші аналітичні тріщини виглядають значно прозаїчнішими. То ж у цьому матеріалі поговоримо про те, як повсякденні стереотипи, страхи й реальні соціальні проблеми можуть перетворюватися на інструмент інформаційної атаки росії.
«Прибери свою клешню!» – реальні слова, адресовані ветерану війни з протезом, зафіксовані в межах дослідження ініціативи «Ото(ЧЕ)ння: будуєш чи руйнуєш стіни?». Початково цей аналіз був спрямований виключно на виявлення глибинних ментальних упереджень та побутової стигми в суспільстві. Проте унікальний масив даних із понад 400 задокументованих вербальних бар’єрів, зібраних серед людей з інвалідністю, ветеранів, їхніх родин та інших маломобільних громадян, викрив ще одну, набагато небезпечнішу проблему: кожна така кинута фраза створює ідеальний привід для дезінформації та природне підґрунтя, на якому ворожа пропаганда розгортає свої найжорсткіші кампанії з розколу українського суспільства. Це не репрезентативне соціологічне дослідження і воно не дає підстав говорити про те, що певний відсоток українців мислить саме так. Його завдання інше: побачити повторювані моделі і поставити запитання, яке спочатку взагалі не було частиною цієї роботи: що відбувається, коли реальні суспільні страхи, стереотипи та конфлікти стають матеріалом для інформаційної маніпуляції?
Як будуються меседжі дезінформації?
На перший погляд, описана вище історія – про побутову жорстокість. Але якщо подивитися на неї крізь призму інформаційної безпеки, виникає інше питання: що відбувається, коли реальні суспільні страхи, упередження та дискримінаційні практики стають мішенню та паливом для ворожих інформаційно-психологічних операцій. Дезінформація не завжди починається з повністю вигаданої історії. Іноді вона починається з правди, яку виривають із контексту, іноді – з одного реального випадку, який перетворюють на правило, а іноді – з упередження, що вже існує в суспільстві, яке потім масштабують, емоційно загострюють і спрямовують проти певної групи.
Саме тому сьогодні протидія дезінформації – це не лише вміння розпізнати фейк. Це ще й здатність побачити власне інформаційне середовище: які страхи в ньому накопичуються, які слова їх запускають і які соціальні конфлікти можуть бути використані як точки входу для інформаційних операцій. Не кожна токсична фраза є частиною ІПСО, але кожна може стати її будівельним матеріалом. Це принципова межа. Не можна називати російською інформаційною операцією кожен прояв нетактовності чи стигматизації ветеранів. Отриманий в межах дослідження масив даних не доводить, що людина, яка сказала «вони всі контужені», була під впливом російської пропаганди. Він доводить інше: такі уявлення реально існують у нашому суспільстві й відтворюються у повсякденній комунікації.
Насправді механізм часто складніший. Дезінформаційне повідомлення може спиратися на реальну подію, але виривати її з контексту, на реальну проблему, але перетворювати її на доказ того, що нібито «так відбувається всюди», на реальний конфлікт, але призначати йому одного зручного винуватця, або на суспільний стереотип, що вже існує, і просто масштабувати його. Саме тут і виникає інформаційна вразливість. Умовно цей механізм можна описати так:
реальна проблема → стереотип → емоційне узагальнення → маніпулятивний наратив → системне поширення → інформаційна операція.
На першому етапі може не бути жодної російської участі. На останньому – вона вже може бути визначальною. Це важлива відмінність між соціальною проблемою та дезінформацією про соціальну проблему.
Карта ментальних бар’єрів: 400+ фраз, що оголюють наші вразливості
Дослідники ініціативи «Ото(ЧЕ)ння» проаналізували понад 400 вербальних маркерів, пов’язаних із досвідом людей з інвалідністю, ветеранів та інших маломобільних груп. Їх можна читати не лише як каталог принижень та образ. Це фактично мапа суспільних уявлень про те, хто має право бути повноцінним учасником публічного життя.
У транспорті та на вулиці домінує дискурс перешкоди:
«Чого ви лізете в цей автобус, люди на роботу запізнюються!», «Тут три людини могли б поміститися!».
У сфері послуг – дискурс незручності: «Вибачте, але ви своїм виглядом можете зіпсувати апетит іншим гостям».
У медицині та державних установах – дискурс недієздатності: «А він у вас інтелектуально повноцінний?».
А в приватному спілкуванні – суміш жалості, співчуття, фаталізму та нав’язливої цікавості: «Яка ви мужня людина, я б на вашому місці вже давно здався».
Це не просто різні способи бути нетактовним, це різні способи позбавляти людину суб’єктності. В одному випадку вона «заважає», в іншому – «коштує грошей», у третьому – «нічого не розуміє», в четвертому – «герой, який заслуговує захоплення лише за те, що вийшов з дому». І кожна така модель створює зручну основу для подальшого маніпулювання.
Найнебезпечніший стереотип – той, який можна масштабувати
Особливо показова – тема ветеранів. Дослідники зафіксували вислови, які переводять військовий досвід із площини служби та травми у площину страху:
«Вони всі контужені», «Всі з ПТСР», «Ми не беремо ветеранів, бо ви непередбачувані», «На вигляд спокійний, а завтра йому щось не те скажеш – він кабінет підірве».
Поруч існує інший кластер – фінансова об’єктивація: «А скільки тобі за поранення дали? Бо кажуть, вам там мільйони платять».
Тобто ветеран одночасно може бути представлений як небезпечний, дорогий, травмований або залежний від держави. І саме тут побутова стигма перетинається з інформаційною війною. Уявімо, що реальну фразу «ми не беремо ветеранів на роботу» перетворюють у заголовок: «Українські роботодавці бояться ветеранів» (а таке ну дуже ймовірно, особливо у формуванні заголовків численних «новинних» Телеграм-каналів).
Один крок далі:
«Після війни ветерани стануть проблемою для суспільства».
Ще один:
«Україна не здатна інтегрувати тих, хто повернувся з фронту».
І нарешті:
«Держава використала ветеранів і тепер не знає, що з ними робити».
На кожному етапі кількість правди зменшується, а емоційна сила повідомлення зростає. Саме так реальна проблема може бути перетворена на маніпулятивний наратив.
Російська пропаганда вже працює саме з цією вразливістю, тому це не теоретичний сценарій. У квітні 2026 року Центр протидії дезінформації повідомив про хвилю ШІ-фейків із нібито українськими військовослужбовцями з особливостями розвитку. Відео подавалися як «гумористичний» контент, але насправді були згенеровані за допомогою штучного інтелекту та поширювалися через мережу взаємопов’язаних акаунтів. ЦПД визначив кампанію як частину російської інформаційної операції, спрямованої на дискредитацію мобілізації та деморалізацію українського суспільства.
У червні 2026 року ЦПД зафіксував ще один дипфейк – відео, де нібито були зображені «добровольці з інвалідністю» в українській формі зі зброєю. Відео поширювали боти та одноразові акаунти, після чого його підхоплювали російські ресурси. Мета цих відео – сформувати уявлення про «тотальну мобілізацію» та нібито залучення до війни людей з інвалідністю.
Ці два випадки особливо показові. Технологія тут штучна, але емоції, на які вона розрахована, – справжні. Страх мобілізації справжній, страх війни справжній, суспільні дискусії про інвалідність справжні, та й недовіра до держави справжня. Саме тому фейку не потрібно створювати емоцію з нуля. Йому достатньо правильно на неї натиснути.
Алгоритм генерує брехню, але натискає на справжній біль
Так, російська інформаційна машина дедалі активніше використовує штучний інтелект, мережі ботів, одноразові акаунти, фальшиві медіа та кросплатформне поширення. У спільному звіті EEAS та українського Центру протидії дезінформації за 2025 – травень 2026 року описані, зокрема, масове виробництво контенту за допомогою ШІ, його багатоканальне підсилення та моделі інформаційного «відмивання», коли маніпулятивний контент проходить через кілька рівнів поширення, набуваючи вигляду нібито органічної громадської думки.
Але жоден алгоритм не відповість на питання: чому саме ця історія має зачепити українця? На це відповідає суспільний контекст. Якщо в суспільстві вже існує страх перед ветераном із ПТСР, пропагандисту не потрібно створювати цей страх із нуля. Якщо вже існує уявлення, що люди з інвалідністю «отримують забагато пільг», достатньо додати до нього фейкову історію про «мільйонні виплати». Якщо вже існує недовіра до державних інституцій, можна підкласти сфабрикований документ.
Інформаційна операція стає ефективнішою не тоді, коли брехня переконлива сама по собі, а тоді, коли вона влучає у вже існуючу тріщину.
Саме тому протидія дезінформації не повинна перетворюватися на спробу довести, мовляв, «в Україні все добре, а ворог усе вигадує». Це небезпечна пастка. Якщо людина справді зіткнулася з недоступною лікарнею, хамством водія, дискримінацією на роботі або приниженням через інвалідність, відповідь «це російська пропаганда» не спростовує її досвід. Навпаки. Так ми самі можемо створити нову точку недовіри.
Саме тому інформаційна стійкість починається із здатності розрізняти три речі:
- Факт: «Людина з інвалідністю зіткнулася з дискримінацією».
- Узагальнення: «Людей з інвалідністю в Україні всюди дискримінують».
- Маніпулятивний висновок: «Українська держава принципово не здатна забезпечити права людей з інвалідністю».
Перший пункт може бути правдою. Другий потребує доказів. Третій може бути вже частиною інформаційної маніпуляції. Саме в переході між цими трьома рівнями часто й народжується дезінформація.
Пастка цифр: що насправді означають 97% дискримінаційних маркерів
Кількість конструктивних та коректних мовних патернів, виявлених у процесі дослідження ініціативою «Ото(ЧЕ)ння», становить менше 3%. Серед небагатьох прикладів: «Вам потрібна допомога чи ви впораєтеся самі?». Або пропозиції допомоги без нав’язування її людині: «Чи є щось, що ми можемо змінити в нашому сервісі, щоб вам було комфортніше?». І навіть ця цифра в руках пропагандистів легко може перетворитися на гучний заголовок.
Звісно, це не доказ того, що 97% українців поводяться дискримінаційно. Це показник структури зібраного масиву вербальних маркерів з досвіду певної групи населення. І саме в цьому полягає його цінність. Дослідження показує не «які українці», а з якими мовними моделями стикаються люди, чий досвід потрапив до масиву. І серед цих моделей переважають не нейтральні конструкції, а знецінення, страх, жалість, порушення особистих кордонів та витіснення з публічного простору. Ці моделі не є доказом інформаційної операції, але вони можуть бути точками входу для неї. Це не привід звинувачувати суспільство. Це привід запитати: які з цих моделей може використати той, хто хоче суспільство розколоти?
Медіа також можуть мимоволі підсилювати проблему
Є ще одна зона ризику – не фейкова, а спрощена позитивна картинка. Людина на протезі виходить на вулицю і стає «героєм». Ветеран відкриває кав’ярню і стає «символом незламності». Жінка після ампутації робить макіяж та займається спортом і це подається як «неймовірна жага до життя». На перший погляд, у цьому немає нічого поганого. Але за такою оптикою ховається небезпечна установка: звичайне життя людини сприймається як щось настільки незвичайне, що його потрібно героїзувати.
У дослідженні «Ото(ЧЕ)ння» цей механізм описаний як «inspiration porn» – надмірне емоційне звеличення буденних дій людини з інвалідністю замість розмови про рівність та доступність. Цікаво, що подібну проблему фіксує й український медіамоніторинг ветеранів. За даними Інституту масової інформації, ветерани в українських медіа часто постають як жертви, отримувачі допомоги або герої чужого піару, тоді як значно рідше – як самостійні суб’єкти суспільного життя. Тобто проблема може бути навіть не у брехні. Проблема – у неповній картині реальності. А неповна картина – прекрасне середовище для маніпуляції.
Як перевіряти історії, які б’ють у нашу емпатію
У цьому контексті класичний фактчекінг має доповнюватися перевіркою емоційного дизайну повідомлення. Побачивши відео чи пост про ветерана, людину з інвалідністю або іншу вразливу групу, варто поставити щонайменше вісім питань:
1. Хто є першоджерелом?
Не той, хто першим переслав відео, а той, хто його створив.
2. Чи існує оригінал?
Чи можна перевірити повне відео, документ, фото або свідчення?
3. Чи підтверджує історію незалежне джерело?
Один Telegram-канал не є підтвердженням.
4. Чи не перетворюється один випадок на «всіх»?
«Один ветеран скоїв…» не означає «ветерани такі».
5. Яку емоцію намагаються викликати?
Страх? Лють? Жалість? Відразу? Приниження?
6. Кого пропонують зробити винним?
Державу, ветеранів, людей з інвалідністю, цивільних, міжнародних партнерів?
7. Чи з’являється однаковий меседж одночасно на багатьох акаунтах?
Повторення не робить інформацію правдивою.
8. Чи не використовується реальна проблема для висновку, якого вона не доводить?
Це, мабуть, найважливіше питання. Бо найнебезпечніша маніпуляція – та, яка починається з правди.
Безбар’єрність – це теж питання національної інформаційної безпеки
Ми звикли говорити про безбар’єрність як про пандуси, ліфти, пониження бордюрів, тактильну плитку та доступний транспорт. Усе це необхідно. Але є ще один рівень бар’єрності – ментальний. Якщо людина щодня чує, що вона «тягар», «неповноцінна», «небезпечна», «утриманець», «об’єкт жалю» або «герой лише тому, що живе», фізичний простір не стає по-справжньому безбар’єрним. В даних, отриманих «Ото(ЧЕ)нням», ця логіка також простежується, і особливо виразно: людина може бути фізично присутньою в місті, але суспільні упередження її постійно повертають у статус «об’єкта» – того, кому допомагають, кого оцінюють, за кого вирішують або кого просять не заважати. А інформаційно вразливе суспільство – це суспільство, де такі конфлікти легко перетворюються на зброю.
Можна спробувати зробити інформаційний простір стерильним: не говорити про конфлікти, не показувати випадки дискримінації, не розповідати про проблеми ветеранів, не критикувати державні сервіси чи не показувати провали безбар’єрності. Але тоді це буде вже не стійкість, а замовчування. Стійкість – це коли суспільство здатне одночасно визнати і сказати дві речі: «так, у нас є проблема» і «ні, ця проблема не доводить того висновку, який нам намагаються нав’язати».
Ми можемо визнавати випадки дискримінації, не погоджуючись із тезою про повністю дискримінаційну Україну. Можемо говорити про труднощі реінтеграції ветеранів, не приймаючи наратив «ветерани = небезпека». Можемо критикувати державні рішення, не перетворюючи кожну помилку на доказ «держави, яка всіх кинула». Можемо говорити про інвалідність без жалості. Про ветеранів – без надмірної героїзації. Про державу – без сліпого захоплення і без тотальної недовіри. Саме ця здатність утримувати складну реальність без спрощення і є однією з форм інформаційної стійкості.
Ворогові не потрібно вигадувати всі наші тріщини
Російські інформаційні операції вже використовують ШІ, бот-мережі, фальшиві акаунти та кросплатформне поширення для створення й масштабування емоційно зарядженого контенту. Європейська служба зовнішніх дій характеризує Росію як системного оператора FIMI-кампаній проти України, спрямованих, зокрема, на ерозію довіри, деморалізацію та розкол суспільства.
Але інформаційна зброя не працює у вакуумі. Їй потрібна аудиторія, страхи та конфлікти, а також слова, яким люди вже готові повірити. Саме тому боротьба з дезінформацією починається не лише з перевірки чужого контенту. Вона починається з ревізії власного інформаційного середовища. Бо фейк може бути створений штучним інтелектом, ботоферма може бути керована з іншої країни, відео – змонтоване за кілька хвилин. Але страх, на який вони натискають, може бути цілком справжнім. І тоді головне завдання буде вже не знайти, хто створив цей фейк, а виявити, яку реальну тріщину він знайшов у нашому суспільстві і чому ми дозволили йому перетворити її на прірву.
Можливо, саме тому безбар’єрність – це не лише питання архітектури. І протидія дезінформації – не лише питання фактчекінгу. Обидві починаються з одного: здатності бачити людину, а не стереотип. Інклюзія робить суспільство менш вразливим. Критичне мислення робить його менш керованим. А здатність говорити про власні проблеми чесно – без замовчування і без самознищення – забирає у пропаганди найцінніше: готову тріщину, яку можна перетворити на розкол.
Про авторський масив:
Матеріали про повсякденні вербальні бар’єри, використані в цій статті, зібрані авторкою через неформальні інтерв’ю та анкетування в межах роботи над ініціативою «Ото(ЧЕ)ння». Авторський масив не є репрезентативним соціологічним дослідженням і не претендує на оцінку поширеності відповідних поглядів у всьому українському суспільстві.
Матеріал підготовлено в межах навчального курсу «Disinformation Booster Academy», організованого ГО Common Sense Communications у співпраці з Deutsche Gesellschaft e. V. за сприяння Міністерства закордонних справ Німеччини
